Читати книгу - "Тут могла б бути ваша реклама"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Страшна річ – ворожнеча братня: наче меч той двосічний. Але стокрот страшніша є ворожнеча сестринська – венацький стилет, під саяном укритий.
Що вже там була нашептала задихаючись, палена хіттю врешті розбити ту дужку, котра двійко горнят докупи лучила, пані Олена панові Йвану в жаркій спочивальні, – те весняна ніч заховала, а тільки на ранок стукав до дверей пана ключника пан возний із причетом, аби приналежним правним порядком доручити пані Ганні до власних її рук од пана Йвана Жоравницького грізну цидулу одповідную, де звинувачено пані Ганну, що то вона свого мужа супроти брата наставляє, що на панове Йванове здоровля важить і що за тую кривду і зелживость пан Іван ні на чім іншім, одно на горлі її шукати і мститися буде, і аби пані Жоравницька відала об тім і не презпечалася ні в дому, ні в дорозі, ні в церкві, ні на беседі; аби зорі недосипала, не відаючи, одкіль її злоє спіткаєт. І того ж таки ранку перехожі юртувалися по місті купками, читаючи на голос, а дехто й списуючи собі на пам’ятку, розліплений по всіх усюдах: на дверях ратушу, на замкових брамах, на домах наріжних на ринковій площі – папірець із пашквільною віршею, яка визивно дзвеніла високим, ув іскрах холодного висміху – ні з чиїм іншим не до помішання! – голоском пані Олени: «Хто йдеш мимо, стань годину, прочитай сюю новину!» – зачувши це, спинялися навіть челядині, що несли з базару свіжу рибу. «Чи єсть в Луцьку білоглова, як та пані ключникова?» – ключникова? Се тая Ганна Жоравницька, дочка отця владики? Тихо там, задні, – читайте, паничу, далі! «Хоча й вік подейшлий має, а розпусти не встидає, убирається в форботи, леч не дбає про чесноти», – га-га, що правда, людоньки, то не гріх, куми меї зять у волохів крамарює, то казав, що на сім тижні на триста кіп краму пані городничій післано – самих блаватусів кількадесять аршин! – «Нащо модли їй, офіри? Аби були каваліри! Лиш малжонок їдет з двора – внет тут молодиков чвора! З ними учти і беседи – не вертайся, мужу, теди!» – тепер уже реготалися на все горло і міщани, і шляхта. – «Ой ти мужу необачний! Зроби жоні бенкет смачний: змаж ю лоєм з дхлого хорта, ачей зженеш з шкури чорта. Смаруй києм над статечность, нех забуде про вшетечность». – Що іншого могло б так загодити інстинкти посполу, як не солодке відчуття, наче пиндючну пані Ганну, мов ганчір’яну ляльку, враз обдерто з її пишних строїв і виставлено голою на публíку для пошмарування псячим лоєм? І якось умент пригадалося – і все до цуги збіглося й стулилось докупи, мов костирники разом викинули на стіл кості з рукавів, – що й роду пані ключникова по батькові ледве чи не міщанського, і що статки її немалі не все гонорами здобуті – згадали й за справу Йвана-злотарника, що у володимирськім суді приточалася, і Мариська-лотра, котрій недоростки вслід гукали «Агуш на сідало!», сміялася, показуючи гнилого зуба, що вона, Мариська, дорожча за пані ключникову, бо бере заплату злотом щирим, а не фалшивим, – згадали, що й пана каштеляна, і пана старосту, і пана гродського суддю в різний час гостила пані ключникова, як пана ключника в дому не було: знайшлися, як при кожній оказії, всевідущі челядині, котрі, мовляв, саме під ту пору мимо переходили – і ніби перевернулося на другий бік хистке верцадло опінії, о котру завше так ревно дбала пані Ганна, і її інший, укритий образ, доти ніким на повний зріст не бачений, випорснув на яв – і годі було тому зарадити!
Даремно розсилав пан Олександер слуг по місті, аби здирали потварний пашквілюс, де лиш угледять: передавана з уст в уста, розлетілася, розприскалася пані Олениним непогамовним смішком злостива вірша межи шляхтою по цілому воєводству. Либонь, по раз перший самим хистом своїм – не на доброє його виціливши – звитяжила над своєю ворожицею пані Олена.
Пані Ганна Жоравницька довший час по тому не показувалася на люди – одне, що страшилась-таки помсти пана Йвана, заповідженої в погрозливій цидулі, а друге – що воліла не муляти зайве очей громаді, розохоченій побавитися її впокореним видом. А тим часом пан Олександер, заховавши цидулу на грудях яко corpus delicti, гнав чвалом коня до Варшави, аби стрібувати в його королівської милости на брата свого не більше, не менше, як баніцію – універсал, що вчиняє шляхтича од всіх земель панствових виволанцем, котрому ніде й ні од кого пристановища в краю не випадало шукати, всякий-бо, хто баніту в себе в домі переховав би а чи радою або хіттю став йому в поміч, важив не то
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тут могла б бути ваша реклама», після закриття браузера.